Роман Данилович Василишин – постать непересічна. Він не лише стояв біля витоків нашої незалежності, а й активно наближав день народження Української держави.
Генеральний директор виробничого об’єднання «Газотрон», що належало до військово-промислового комплексу Союзу, член бюро міськкому компартії, в 1988-му він увійшов до складу щойно створеного товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ба більше: актив збирався на засідання саме… в кабінеті «генерального».
А на зорі незалежності Василишин очолив Рівненщину.
• У сесійній залі Роман Василишин завжди користувався беззаперечним авторитетом
Щоправда, шлях до цього був доволі звивистим, – якщо не сказати більше… Він відмовився від посади генерального директора об’єднання, в якому працювало 10 тисяч людей. Разом із першим секретарем міськкому партії Віталієм Луценком поїхали до Москви і ледве вмовили міністра електронної промисловості підписати наказ про звільнення за власним бажанням. Бо, повернувшись із установчого з’їзду Народного Руху, куди був запрошений, на розширеному бюро обкому заявив: треба виходити з-під союзного впливу й створювати власну фінансово-економічну систему. Тоді на генерального спустили всіх собак: публікації в пресі, репортажі на радіо – «Газотрон», мовляв, отруює місто… Віталій Луценко, який у всьому його підтримував, гарантував: «Поки я тут, тебе не зачеплять». «А якщо Вас?…» – натякнув у відповідь. Віталій Іванович зрозумів: треба рятувати молодого директора.
Щойно Роман Василишин встиг організувати власний бізнес, надійшла несподівана пропозиція, – стати першим заступником голови облвиконкому, який, як і обласну раду, очолював Петро Прищепа. Але треба було пройти через «сито» зі 120 депутатів: приблизно половина комуністів і стільки ж – рухівців. До речі, три попередніх кандидатури на посаду вони «успішно» провалили, – тож голова вже півроку працював без заступника.
Тоді Василишин вийшов на трибуну й сказав: «Я програю за будь-якого рішення: оберете – втрачу бізнес, а ні – отримаю удар по репутації». «Голосуємо без обговорення!» – зашуміла зала. Таємним голосуванням його підтримала абсолютна більшість депутатів. На календарі був червень 1991-го. «А життя за протоколом не проживеш!» – подумав він.
• В Острозькій академії з випускниками з рідного села
Невдовзі Петро Прищепа нарешті зміг поїхати у відпустку, – на «господарстві» залишився Василишин. Аж тут – ГКЧП. 19 серпня, на Спаса, як завжди, о шостій ранку ввімкнув на кухні радіо й почув: «Влада переходить до Держкомітету…» На роботу приїхав о 7.30, – а там уже чекає старший лейтенант-кагебіст із портфелем: розпишіться в отриманні документів… І знову його не підвело якесь вроджене «шосте чуття»: треба виграти час! – підказувало воно.
…Вже 24 серпня представляв область на історичному засіданні Верховної Ради, де ухвалили Акт проголошення Незалежності України. Невдовзі став першим представником Президента на Рівненщині. Часи були непрості, але цікаві й незабутні: важливо не спіткнутися, не помилитися в перших самостійних кроках…
• В Острозькій академії
«На жаль, я помилявся, про що тепер, з висоти років, шкодую. І вже перепросив у багатьох», – зізнається Роман Данилович.
Уміння визнавати власні помилки й міряти життя нерозмінною монетою – людяністю, – ключові риси, притаманні цьому великому в прямому й переносному сенсах чоловікові. Бо за першої-ліпшої нагоди допомогти людині він неодмінно це робить!
Пишаюся, що й мені доля подарувала можливість попрацювати з Романом Даниловичем. У квітні 1994-го, покликавши до кабінету, сказав: «Відчуваю: започатковуємо щось велике. Донесіть це до людей». І вручив копію Указу Президента «Про утворення Острозького колегіуму». Його сподівання виправдалися з надлишком: Національний університет «Острозька академія» нині відомий у світі. Та власну роль у цій історичній справі оцінює скромно: каже, то активісти Петро Андрухов та Микола Грищук «відкрили йому очі» на нашу історію. Щоб ожила вона в стінах відродженого колегіуму, а згодом – академії, неабияк доклалися й наш відомі земляки академік Микола Жулинський та народний депутат України Василь Руденко. І, звісно, Герой України незмінний ректор Ігор Пасічник: йому вдалося відродити перлину українського духу та освіти не те, що з «нуля», – з руїн. Мабуть, таки була в цієї групи ентузіастів невидима, але відчутна підтримка «найголовнішого режисера» – Всевишнього…
Нещодавно з ініціативи Романа Василишина університет відвідали випускники ліцею з його малої батьківщини – гірського села Ясень, що в Калуському районі на Івано-Франківщині. Замість передбаченої години для ознайомлення, ледве вистачило трьох! Діти ж просто «загорілися» академією: як і в ХVІ столітті, за князя Василя-Костянтина Острозького, тут плекають глибоко українську еліту… А він поспішає зробити побільше добра для того клаптика землі, де назавжди закопана його пуповина.
Романові Даниловичу болить не лише мала батьківщина, а й велика. Бо немає в світі іншої України, і «другого Дніпра» в нас також немає! Потужно готуватися до війни, каже, треба було ще в 2014-му, коли стало зрозуміло: наш одвічний ворог підступний і лютий. Найболючіше ж ранить непрофесійність у владі – згори донизу. Нерідко в колі родини шукають відповідь: як йому, простому сільському хлопцеві з багатодітної родини, вдалося сягнути таких життєвих висот? Бо кожну зі сходинок свого «соціального ліфта» він долав поступово, здобуваючи навички та безцінний досвід. Нині ж той ліфт поїде тільки під «правильними» партійними прапорами: інакше – ніяк… Отак і живемо: без професійності та почасти й без людяності.
Господь часто посилав йому випробування, найспокусливіші – влада та гроші. У владі він залишався Людиною з великої літери. Й ніколи не гнався за статками.
«Народ сказав, як зав’язав: видно пана по халявах. Сьогодні ти можеш бути дуже високо, а завтра впадеш так, що й піднятися годі: життя за протоколом не проживеш. Коли я став представником Президента, один мудрий чоловік порадив: вітайся з двірником так, як і раніше, і не тягни на себе гроші. Май їх стільки, як треба для життя, і ще трішки, – тоді вони гріють. Якщо буде більше – спалять», – ділиться Роман Василишин.
Без розкошів, у трикімнатній квартирі (на будинок, каже, не заробили, але мають дачу) живуть із дружиною Галиною: вже підкрадається їхній «золотий» ювілей. Радіють успіхам сина та доньки (зять, до слова, в у лавах ЗСУ), онуків. І навіть уже мають правнучку… Який же стрімкий вир життя, і як важливо цінувати кожну його мить! В один голос наголошують: життя – це постійний рух.
На початку травня Романові Василишину виповнюється поважних 75. Родина та друзі щиро вітають іменинника з цією гарною датою. Із роси й води, Романе Даниловичу! При доброму здоров’ї – до святої нашої Перемоги!
• Інна Омелянчук
Коментувати post