«Син не звертає увагу на те, що в мене немає ніг» | Рівненшина

Історія десантника з Рівненщини, який взяв у полон десять росіян.

41-річний ветеран Микола В’юк із Радивилівської гро­мади на Рівненщині 27 бере­з­ня 2023 року отри­мав повістку і пішов служити у складі 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Виріша­ль­ним у цій війні для чоловіка став день – 29 липня. Тоді він із побрати­мами взяв у полон десятьох окупантів й отримав пора­нення двох ніг, яке призвело до ампутації.
Дета­льніше про полонених, пора­нення і реабілітацію Микола В’юк розповів Суспільному.

• Микола В’юк з побратимами

41-річний ветеран пригадав свою зустріч на Луганщині з військовим рф, якого першим взяв у полон 29 липня 2023 року: «Я заходив перший – і зустрівся поглядом із одним косооким. Я не знаю, якої він національності. Може, бурят. Я їх не розрізняю. Такий маленький і косоокий. Він спав – я тихенько над ним схилився і сказав йому здаватися. Він відкрив очі, дивиться на мене і каже: «Сваі». А я його питаю: «Які свої? Ти звідки?». А він дивиться і не розуміє, що таке «звідки». І його косі очі почали бігати вправо-вліво. Він зрозумів, куди потрапив і що треба здаватися».
Того дня десантнику вдалося полонити 10 військових рф: вісьмох узяв разом із побратимом «Рибою» та потім ще двох – із помічниками зі суміжного підрозділу.
Ще чоловік пригадав історію, як у його наплічник, що був на спині, влучили з кулемета:
«Дві кулі попали в цей рюкзак – і він почав на мені горіти. Я не міг піднятися, щоб його загасити. А «Риба» кричить: «В’юн, ти гориш!». Але я нічого не міг зробити, бо навіть якби перевернувся на бік, то мене поранили б кулеметом. Але у ворогів, мабуть, кінчилися патрони, бо перестали стріляти. Ми просунулися трохи вперед. Рюкзак я вже скинув».

• Під час служби у складі 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади

Зі слів військовослужбовця, тоді вони полонили ще трьох військових рф. Один із них той, який стріляв кулеметом.
«Потім мені командир роти скинув відео, де вони всі разом десятеро зібрані. Надіюся, що вони допомогли повернути наших десятьох хлопців з полону», – додав Микола.
Зі слів чоловіка, продовження того дня було для нього «вже не таким веселим», бо отримав поранення: «Далі ми зайняли оборону і відбили три контратаки. Після чого вороги на нас трохи образилися – і закидали тижневим запасом свого боєкомплекту. Одна з мін 120-го калібру прилетіла і мене поранила. В той момент я зрозумів, що поранений в руку, а про ноги ще не зрозумів, не відчув. Я побіг в сусідню копанку, де кричав док, що його завалило. Я побіг його діставати з тих завалів. Коли дістав, то він ще мені на праву ногу наклав турнікет, на ліву я сам його наклав».

• Микола В’юк та автор книги Андрій Чобіт

Ще поранили в лікоть правої руки військовослужбовця – і він наклав на неї ізраїльський бандаж:
«Завдяки цьому бандажу у мене лишилася рука, бо якби був турнікет, то я лишився б і без руки. Це турнікетний синдром. Коли понад дві години накладені турнікети, то це вже втрата кінцівки. А в мене вони були п’ять годин».

Евакуація Миколи В’юка тривала п’ять годин
«Мене виносив побратим на плечах. Це все було під обстрілами, бо вороги вслід кидали нам міни. Ще над нами висів їхній дрон. Хотіли нас добити, але не вийшло», – пригадав ветеран.
Він розповів, що після поранення його стан був важкий:
«Це ж мінно-вибухова травма – і в мене вливали багато різної рідини. Я багато втратив крові, було її переливання. Багато чого я взагалі не пам’ятаю… Найважче було повідомити про поранення дружині… Це було sms-повідомлення. Ці спогади викликають сльози, й важко про те говорити… Не дала мені тоді опустити руки моя родина. Зокрема моя дружина, яка мене підтримувала тоді – і досі. І мій маленький син – це великий стимул працювати над собою».
Дружина Миколи – Мар’яна В’юк –  розповіла, що досі боляче згадувати те листування:
«Ті емоції неможливо пережити по сьогоднішній день. Микола не виходив декілька днів на зв’язок. Бачила, що нема його в мережі. Але весь час писала: «Як ти? Де ти?» І коли він з’явився, то написав, що в госпіталі… Але я до останнього вірила, що він там просто так, можливо, в укритті… Але згодом виявилося, що в нього є поранення і вони серйозні».

• Реабілітація в басейні

Вона додала, що попри все мусила триматися: «Я бачила, що він тримається – і тому я теж не могла здатися. Я не могла показати свою слабинку, що мені тяжко, що мені болить. Коли я заходила в палату, то він відразу дивився мені в очі, чи я не плачу. Але біля чоловіка я не могла плакати. А от коли від нього виходила, то мене розривало – і тоді починала плакати».

• Із дружиною Мар’яною

У шпиталі в Харкові Микола В’юк побув декілька днів. Потім евакуаційним потягом його транспортували в Рівненську обласну лікарню.
«У Рівному мені ще робили реампутацію. Я там був місяць. Потім мене на початку вересня перевели у Львівський шпиталь, а звідти – у реабілітаційний центр «Галичина» на Львівщині», – додав ветеран.
Із його слів, на реабілітації він почав здійснювати дитячі мрії, зокрема виліз на 15-метрову вежу-скеледром. Також на катамарані здійснив сплав по Дністру:
«Для мене зробили спеціальне місце, щоб можна було поставити візок. Закріпили його, і ми з веслами пропливли десь 18-20 кілометрів. Ще нам дуже допомагають благодійники з фонду «Із янголом на плечі». Зокрема вони нас возять до басейну».
Найбільше, зі слів військового, не очікував, що на арттерапії почне малювати і у його роботи будуть експонувати: «Ця виставка, де було моїх п’ять робіт, тривала два місяці у Львівському музеї історії та релігії. Після закінчення виставки був аукціон. До зібраних коштів ми ще доклали – і купили деяке спорядження на 33 бригаду. Потім я намалював картину «Маки» – і подарував у той музей. Зараз ми готуємо ще одну виставку. Але поки що її деталі – таємниця».

• Микола В’юк з художницею Оксаною Гірняк

Про життєві та військові пригоди Миколи В’юка його друг Андрій Чобіт написав книгу «Сержант В’юн». Це роман, в якому автор описав реальні події:
«Ця книга не мала бути такою, якою вона зараз є. Там мало бути кілька оповідань. Підняти мені настрій хотів Андрій та й все. Але він до мене раз у тиждень приїжджав – і я йому щоразу розказував нову історію. Він те все запам’ятовував і через тиждень скидав мені новий розділ. І так тиждень за тижнем – і з’явилася книга. Найбільш смішний для мене розділ, де автор описує народження мого сина. Я мав бути на пологах, але так вийшло, що я знепритомнів».
Первісток Миколи – Дем’ян – народився за два дні до повномасштабного вторгнення:
«Важко мені було думати, як мене буде сприймати мій син. Але він взагалі не звертає увагу на те, що в тата немає ніг. Він любить гратися моїм візком. Він дуже мене любить, а я його дуже люблю».
• Мар’яна Росоловська,
Суспільне Рівне