18:56, 10 травня 2026 року
Старший солдат Ярослав із позивним «Грім» із Рівненщини разом із батьком служить в 23 інженерно-позиційного полку,
Про це повідомляють у пресслужбі полку.
– Ярославе, розкажіть про себе. Як давно Ви у війську?
– Я родом із Острога, що на Рівненщині. Мені 27 років. Життя до війни було звичним: навчався в професійному училищі, потім була строкова служба в Генштабі ЗСУ. Восени 2021 року повернувся до цивільного життя, тільки почав щось планувати і почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
То ж ми з татом пішли до військкомату. ТЦК були переповнені людьми різного віку: від зовсім молодих до старших. Усі стояли в чергах, щоб потрапити до війська. Усі хотіли захищати своїх і Україну.
– 16 березня 2022 року – дата, яку Ви з батьком запам’ятаєте назавжди. Правильно?
– Так. Ми кілька разів ходили у військкомат. Постійно великі черги, розподіл. А 16 березня прийшла й наша черга. Нам із батьком Василем сказали прийти з речами. Тоді нас направили служити в 23 інженерно-позиційний полк, де ми служимо й досі.
– Що для Вас означає служба в ЗСУ та ще й з батьком в одному батальйоні?
– Це велика підтримка і водночас велика відповідальність. Бо практично постійно разом. Розумієте, ми б по-іншому не могли. Час такий настав. І колись нам точно не буде соромно, коли діти чи онуки запитають, де ми були, коли на Україну вороги нападали.
– Ярославе, якщо можете, то пригадайте, будь ласка, початок військової служби і своє «бойове хрещення».
– Перший серйозний виїзд був на Запорізькому напрямку, в районі Гуляйполя. До противника було недалеко. Ми були у зведеному підрозділі. Наше завдання – допомагати піхоті облаштовувати позиції. Працювали під постійною загрозою обстрілів. Але це нас не лякало. Тоді ще не було такої кількості дронів, як зараз, хоча небезпека відчувалася щохвилини.
Згодом були інші ротації: Харківщина, Донеччина, Авдіївка, Покровськ.
У 2023 році виконували бойові завдання поблизу Авдіївки, пізніше – на Покровському напрямку. Окопувалися, будували укріплення, встановлювали «зуби дракона» та інші невибухові загородження.
– Що змінилося зараз?
– Це вже інша фаза війни. Нова реальність. Я б назвав її війною дронів. Бо якщо на початку повномасштабного вторгнення дрони були рідкістю, то зараз – це одна з головних загроз. Щодня їдеш і бачиш згорілі машини. Доїзд до позицій став одним із найнебезпечніших моментів. Так само і повернення.
З’явилися нові завдання: хтось встановлює антидронові сітки, хтось постійно стежить за небом. Плюс робота з РЕБами та іншою апаратурою.
– Ви – бойовий медик. Що можете сказати про цей досвід?
– Це безцінний досвід, який допомагає рятувати життя. Розповім про випадок, який особливо запам’ятався – це було поблизу Покровська. Під час мінометного обстрілу поранило водія вантажівки зі зведеного підрозділу. Він не встиг сховатися. Вибух стався поруч. Інші військові залишалися в укриттях, обстріл тривав. Пощастило, що він був з іншого боку техніки, але осколок зайшов під бронежилет. Нам по рації повідомили про поранення. І ми терміново виїхали на евакуацію. Коли приїхали, він лежав біля машини. Час ішов на секунди. Ми витягли його, надали першу допомогу й евакуювали. Військовий втратив багато крові… але вижив. І це найбільша нагорода для мене. Тоді мені допомагали побратими з нашого полку. І це безцінно.
– Що скажете про тих, хто поруч?
– Побратими – це більше, ніж друзі. На війні швидко розумієш, хто поряд із тобою. Я знаю: якщо зі мною щось станеться, вони мене не кинуть. Поруч із ними відчуваю підтримку: і фізичну, і моральну. Їхні жарти, підколки, розмови – це спосіб триматися і йти далі. Бо війна триває. А ми маємо завершити її нашою перемогою.
Поки ми говоримо, побратими справді підтримують і жартують, вигадують нові «рубрики» й питання. У «домі» із затемненими вікнами панує світла, дружня атмосфера. Десь глухо працює артилерія. А ми продовжуємо розмову.
– Ярославе, чому побратими називають Вас «Громом»?
– Кажуть, що шуму від мене буває. І з’являюся несподівано – як грім серед ясного неба, особливо коли це потрібно.
– Що зараз дає Вам сили?
– Моя кохана наречена. Сподіваюся, скоро стане дружиною. Вона мене підтримує і дає сили й мотивації. Бачимося рідко – лише під час відпусток. І якось вона приїжджала на Схід. Тут стає дедалі небезпечніше. Тому не хочу, щоб знову приїздила і наражала себе на небезпеку.
На завершення розмови запитуємо в Ярослава про мрію. «Я мрію про Перемогу. Про закінчення війни. Мрію про весілля, бо ж пропозиція коханій вже була. Не хочу відкладати життя «на потім». Хочу сім’ю, дітей і просте мирне життя», – усміхається «Грім».
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові та військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України старший солдат Ярослав нагороджений відзнаками Президента України – «За оборону України», а також медаллю «Хрест Сил підтримки» від Міністерства оборони України.
Коментувати post