“У когось залишаються онуки, а у нас після сина немає нікого” | Рівненшина

У місті Вараш сім’я облаштувала загиблому сину незвичний пам’ятник – у дворі, де він виріс, побудувала дитячий майданчик.

• Оновлений дитмайданчик Сергія Тарасюка

Сергій Тарасюк, навідник-радіотелефоніст з інженерно-саперної роти 24-ої окремої механізованої бригаді імені короля Данила, загинув 1 жовтня 2022 року на Херсонщині. Йому було 35, наймолодший син у батьків.
«У когось залишаються онуки, а в нас після сина немає нічого. Ми вирішили зробити майданчик, щоб сісти на лавку, дивитися на інших дітей і згадувати сина», – розповіла ВВС Україна Оксана Тарасюк, мама військового.

• Родина востаннє зібралася разом, проводжаючи Сергія на війну

Жінка каже, що їй приємно бачити, як багато дітей тепер ходять сюди на гойдалки, велотренажери, а підлітки обожнюють тенісний стіл. «Це так, наче життя продовжується».
Нічого подібного тут раніше не було. Я проходила повз цей двір багато років, поспішаючи до школи, і можу згадати тільки одиноку гойдалку і турніки. Як згодом виявилося, батько колись встановив їх для Сергія і його старшого брата.
Мабуть, багато дітей, які приходять сьогодні туди гратися, не знають, кому завдячують такими змінами. Ніде на майданчику немає таблички з іменем Сергія.
Та невдовзі вона має з’явитися на фасаді будинку. Сім’ї болить загибель сина, але вони пишаються ним.

«Не йди, синок»
Коли почалася велика війна, Тарасюки з дітьми й онуками – у старшого сина якраз народився син – вирішили поїхати за місто на дачу. Там у сім’ї великий недобудований будинок, час від часу вони там жили.
Вараш – спокійне місто неподалік від білоруського кордону, де живе 50 тисяч людей. Але там стоїть Рівненська АЕС, і здавалося цілком логічним, що після захоплення росіянами Чорнобильської АЕС це містечко могло стати наступною ціллю.

• У рідних Сергія залишилося багато фото­графій з його фронтових буднів

«Багато людей виїжджали, – згадує Оксана Тарасюк. – Ми пожили на дачі 2-3 тижні та вирішили, що не поїдемо».
Молодший син Сергій працював водієм і почав возити гуманітарку на фронт. Ще тоді він заговорив, що піде в ЗСУ, але матір була проти.

«Я казала: «Не йди, синок, хіба якщо повістку дадуть, а сам не йди», – пригадує.
Повістка прийшла наприкінці квітня. Усе сталося швидко, згадує Оксана: вже в обід Сергій склав речі, завіз машину і поїхав. Перед військкоматом його проводжала вся родина. Чомусь усі вирішили прийти, згадує жінка. Про той момент у неї залишилася фотографія. Оксана тоді бачила сина востаннє.

Янгол-охоронець
Сергій, як і чимало військових, небагато говорив про те, що бачив на фронті. Казав, що все спокійно.
«Не жалівся, хоч ми посилки йому через день слали – одяг, їжу. Їх раз розбомбили – все пропало, другий…» – згадує Оксана.
Про його життя на війні в рідних залишилося багато фото. Ось машина, на якій працював Сергій, – «вона вміє мінувати і розміновувати». Ось окопи, «де вони жили», звідки видно зброю і телефон з увімкненим відео. Ось він із побратимами робить шашлики, ось у Миколаєві на ротації, «там такі хороші люди», казав він матері.

• Так виглядали окопи Сергія

На багатьох фото Сергій усміхнений, він поруч із побратимами чи своїм другом Дмитром Цюрком зі Львова. Дмитро теж уже загинув, у березні 2024-го в нього не витримало серце.
Можна тільки здогадуватися, як багато залишилося за кадром. За 5 місяців на фронті Сергій був у Бахмуті, Авдіївці, потім був херсонський наступ.
У відпустки Сергій не їздив – «казав, що от у людей діти, а в мене нікого немає, я потім приїду, ще зараз одне завдання, друге… Картоплю копати казав точно приїде».
Сергій загинув на Херсонщині, у напередодні звільненій Білогірці на Бериславщині. Загинув, накривши собою іншого хлопця, механіка-водія, розповіли матері побратими.
Тієї ночі вони вдвох поїхали на завдання. Його напарником був 19-річний контрактник. Зі слів побратимів Оксана знає, що Сергія називали «янголом-охоронцем» менш досвідченого військового. Він їздив із ним деякий час і страхував.

• Бойова машина, на якій Сергій і його напарник працювали підчас фатального обстрілу

Що точно сталося – матір не знає. Побратими сина розповіли, що Сергій із напарником верталися в частину, їм залишалося три кілометри, як їх накрило мінометним обстрілом.
Сергій накрив контрактника собою. «Того хлопця тільки поранило, а нашому знесло голову», – переповідає матір зі слів побратимів.
Їй сказали, що син загинув вночі. Але матір каже, що о 7:40 він дзвонив їй, хоч вона не розібрала ні слова. «Значить, ще живий був».
«Після тої розмови я відразу сказала – мого сина немає, але в понеділок у військкоматі сказали, що це неправда. Чекайте 10 днів», – розповідає Оксана.
Це було 1 жовтня, а 6-го їй підтвердили, що «ваш – 200-й».

Життя «після»
8 жовтня Сергія похоронили. «Закрита труна, він навіть ще і плівкою був обмотаний, нам не дали відкрити», – каже жінка.
«Батьку і мені не дали, а брат, сестра, хрещений ходили дивитися на фото і впізнали. Чому мені не дали, я не знаю. Може, їм видніше», – мовить.
Зараз вона розуміє, що їй «ще пощастило». Декого з хлопців, хто був у тих місцях із Сергієм, привезли через місяць, а декого і через рік.

• Нагороди, видані Сергію Тарасюку посмертно

Після загибелі сина жінка звільнилася – вона працювала прибиральницею у палаці культури неподалік – і переїхала з хворим чоловіком на дачу.
Оксана каже, що компенсацію за загибель сина платять справно. Мільйони гривень розділили між членами сім’ї, їх виплачуватимуть 4 роки.
Частина виплат пішла на дитмайданчик і камери спостереження навколо нього. Хоч Оксана каже, що прийняла рішення будувати майданчик ще до компенсацій.
Це було непросто – треба було отримати дозвіл міської ради, схвалення сусідів. Потім вони разом підбирали гойдалки, тренажери, допомагали носити пісок та садити дерева.
Не всім це подобалося, каже Оксана – декого дратувало, що у дворі шумить будівництво, а потім галасуватимуть юрби дітей.
Але тепер, здається, зміни подобаються всім.
Час від часу Оксана з дачі приїжджає у цей двір на велосипеді. Тепер у дев’ятиповерхівці живе її донька з сім’єю.
«Коли не приїдеш – дітей повно. Вони тут щасливі», – каже жінка.

Пам’ять
Першого березня Сергію мало би бути 37.
«Наша сім’я гордиться своїм сином. Він не побоявся йти на фронт і загинув як герой», – каже матір.
На його день народження рідні хотіли «зробити йому подарунок» і створили петицію, щоб Сергію надали звання Героя України.
«Коли ми тільки почали писати петицію, командир казав, що на Сєрика вже двічі подавали рапорт на орден в Київ, але все десь губилося… Тому ми вирішили самі написати, все ж не кожне собою накриє іншого хлопця», – каже Оксана.

• Сергій та його друг, львів'янин Дмитро, відпочивають після служби. Батьки Сергія їздили на похорон до чоловіка, серце якого зупинилося у березні 2024-го

25 тисяч підписів зібрали швидко. Та щойно це сталося, батькам повідомили, що на сина підписали наказ на орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня. «Мабуть, збіг», – каже Оксана.
Батьки їздили за орденом до Львова. Це вже друга нагорода Сергія – ще одну дала мерія Вараша.
Відповідь на петицію ще не прийшла. Попереду і встановлення меморіальної таблички на фасаді дев’ятиповерхівки. Сьогодні такі таблички у місті можна побачити на деяких школах.
Ліцей №3, де вчився Сергій – просто навпроти його дитмайданчика.
«Я думала, якщо там повісять табличку, то я вже на будинку робити не буду. Але в школі мені сказали, що дуже багато їхніх загинуло, після війни щось придумають», – каже Оксана.
Поки що на школі намалювали мурал, де видно хлопця у військовій формі за книжкою, а всередині облаштували куточок із фотографіями усіх місцевих військових, які загинули за Україну.
У кімнаті школяра є ще одна фотостіна, а також список. У ньому – 97 загиблих військових із Вараша. 12 із них – випускники школи, хоч список могли ще не оновити.
Найстаршому загиблому випускнику було 36, найменшому – 25. Я вчилася у цій школі, деякі з цих хлопців молодші за мене, і я пам’ятаю, як вони бігали на перервах. Серед них і мій однокласник.
Портрет його, Сергія і десятків інших хлопців можна побачити і в центрі міста навпроти мерії. Там усе в квітах.
Але найбільший біль цього міста видно на кладовищі в селі неподалік.
Там хоронять людей з міста і громади. Спочатку військовим відвели місце при вході, їхні могили, як і по всіх селах і містах країни, неможливо не помітити за синьо-жовтими прапорами.
Той маленький клаптик землі швидко вичерпав себе. Тепер військових хоронять в іншому кінці кладовища. Поки що там  17 могил, каже Оксана Тарасюк.
Але розчищений пустир під майбутні могили лякає.
«Кажуть, що час лікує. Неправда, скажіть усім, час тільки притуплює», – каже Оксана Тарасюк у кінці розмови.
Після смерті батькам привезли речі сина, зокрема і телефон, розчищений від будь-яких спогадів.
Оксана вирішила забрати його собі. Вона зізнається, що іноді дзвонить сину, хоч і знає, що телефон, який він мав би підняти, тепер у її руці.
• Ілона Громлюк,
ВВС Україна