Олександрі Трохимівні Амброзюк із села Варковичі, що в Дубенському районі на Рівненщині, нещодавно виповнилося 99 років – зовсім нічого до поважного ювілею!
А вона така ж метка і всюдисуща, як і замолоду: пильнує, аби скрізь був порядок, усе до ладу складене, поле – засіяне, білизна – випрана.
«І, не дай, Боже, вбиратися в темне – бабуся зазвичай обирає світлі тони. Бо її душа понад усе прагне світла і щедро випромінює його для інших. Он на Великдень замовила блузку з блискітками, – то попошукали, поки знайшли», – розповідає онука Ліна.
Її бабуся все життя провела на цьому окрайцеві рідної землі, що зветься малою батьківщиною і де закопана пуповина. Доля ніколи не пестила Олександру. Щойно їй виповнилося два рочки, як відійшла за вічний обрій матуся – тож її забрали мамині батьки, що жили неподалік, у Липі. Але невдовзі батько одружився – пішла Сяня жити з мачухою. Народ добре підмітив: якщо в дитини немає тата, вона напівсирота, а як мами – повна. Так і тут. Змалку, каже, робила «все на світі»: мила, прала, пасла корів. А коли підросла, сіяла, орала, зерно збирала й молотила, сама з кіньми вправлялася. Їм, гривастим, і виливала душу: нелегко ж бо велося сирітці…
А тут – війна! Дівчат уже пакують до вагонів і везуть на примусові роботи до Німеччини. Олександру тоді видала за доньку бездітна родина – отак і врятувалася. Носила їжу хлопцям з УПА, знала всі їхні координати. Якось, розповідає, вже майже дійшла до криївки – аж тут почався авіаційний обстріл. Вона впала на землю, підім’яла під себе клуночок і молилася… Тут німці нагодилися: мовляв, що ти тут робиш? Біжи мерщій додому! Не запідозрили… Відлягло дівчині від серця, та чи надовго? Скільки разів іще довелося крокувати тим маршрутом, уже й не пригадує: боліла
їй Україна…
«Люди, які мене прихистили, були дуже добрі, хотіли, аби в них залишилася. Але батько з мачухою забрали – потрібні були робочі руки. Видали мене заміж за однолітка Федора. Його батьків радянська влада на Сибір вислала – «за сприяння бандерівцям». Із хати геть чисто все забрали, розкуркулили, так би мовити. Отак і господарювали ми вдвох у тій порожній хаті в голодних 1946-47-му», – гортає жінка сторінки незрадливої пам’яті.
Її Федір був у колгоспі трактористом, вона в ланці працювала. Практично задарма, за трудодні. Вночі на свій страх та ризик ішли на колгоспне поле, аби знайти хоч якісь колоски, мололи їх на ручних жорнах, додавали трави й пекли коржі. Вже вагітною Олександра якось знепритомніла від голоду – ледь урятували. Народила первістку Ольгу, а натішитися нею ніколи: біжи в ланку!
Тож дитину клала в ночви, накривала ковдрою (ніби ніч) і – під піч. А сама тим часом і в колгоспі, й удома справлялася. Невдовзі й син у них знайшовся, Микола. А тут радянська влада в наступ на церкву пішла… Федорові наказали звалити фігуру, що при в’їзді в село, – та він гріх на душу брати відмовився. За що й отримав чотири роки виправних робіт на шахтах Донбасу.
А вона за двох працювала й дітям раду давала. Дочка закінчила Дубенське медучилище, син залишився шоферувати в рідному господарстві – то був колгосп імені Паризької комуни. Рано він відійшов, у 49. А свого Федора поховала сім років тому… Каже, не знає, чи зміг би він пережити оцю, теперішню, війну. Бо ніколи не йняв віри москалям, знав: завше обдурять.
«Щойно почалася повномасштабна війна, як бабуся організувала в нашій хаті величезне виробництво: вареники, пироги, голубці, тушкованки… Односельці все робили на замовлення наших же хлопців, які пішли захищати Україну. А бабуся своїм гарним каліграфічним почерком підписувала кожну банку: коли і де зроблено. І додавала: повертайтеся з Перемогою! У нас багато представників громади на війні, чимало, на жаль, уже в небесному батальйоні. Вона про кожного розпитує, за кожного молиться», – розповідає онука.
І пригадує бабусині слова, що запали в душу ще змалку: «Будь-які труднощі можна пережити. Тільки не було б війни». Ну яка війна? Про що це? – думала Ліна. Тепер вона, фельдшер швидкої допомоги, добре розуміє, про що… Геополітика – річ непроста: змінювалися державні утворення, до яких у різні періоди історії належали Варковичі. Та незламним було прагнення жителів цієї місцини до незалежності своєї держави. А вона починається з рідної батьківської хати та маминої колискової…
У «бабусі Сяні», як лагідно називають її в селі, троє онуків, четверо правнуків та троє праправнуків. Вона все і про всіх знає, цікавиться подіями в країні. До церкви йти, щоправда, вже нездужає, – але щодня просить у Господа заступитися за Україну, не полишити її. Й ніколи не сидить без діла: курчат пасе, праправнуків бавить. Вона потрібна людям, – а що ще треба людині в таких поважних літах? Тільки через цю кляту війну, каже, почувається горлицею з одним крилом: неначе підрізали її високий політ. Але вірить: неодмінно «злетить» іще над своїми Варковичами у переможному вирії.
• Інна Омелянчук
Discussion about this post