06:50, 16 грудня 2025 року
Якби не війна, то Вікторія з Рівненщини й Інна з Волині навряд чи зустрілись б.
Про це повідомляють у 23 інженерно-позиційному полку.
– Дві жінки з різними поглядами, характерами та життям. Але після 2022 року їхні особисті світи, як і мільйони інших, змінила одна дата – початок великої війни.
Сьогодні обидві носять піксель і служать у Збройних силах України. Їхні руки замість букетів чи манікюру тримають каструлі, казани, ніж, сухпай і відповідальність – годувати тих, хто укріплює оборону України, – йдеться у повідомленні.
Вікторія мобілізувалася у листопаді 2023-го. Інна – підписала контракт у квітні 2024 року, а потім поїхала до Великої Британії на базову військову підготовку.
Зустрілися вони на кухні одного з підрозділів 23 інженерно-позиційного полку.
Відтоді їхній фронт: гарячий цех, кухонний інвентар на безліч людей і день, який починається раніше за сонце.
«О 4–5 ранку вже на ногах. Готуємо, подаємо, миємо, знову готуємо. А ввечері ще треба підготувати продукти на завтра», – розповідають посестри.
Не раз жінки їздили на ротації, на Схід.
Крайня ротація була не просто складною – вона випробовувала на міцність.
«Довго не було води – возили з сусідніх населених пунктів. Коли проблему закрили, зникло світло. Вісім днів не було. Але нічого, ми вже до всього звикли. Краще без світла, ніж з м0ск@лямU», — усміхається Вікторія, згадуючи ротацію.
Генератор ставав серцем кухні – запускав плиту і продовжував роботу, бо їжа для воїнів – це не просто побут.
Меню жінки формують не просто зі списку продуктів, а з думкою про тих, кого годуватимуть – про побратимів.
«Борщ, мамина запіканка, «Олів’є», «шуба»… Щоб хлопці і дівчата могли хоч на хвилину відчути дім», – додає Інна.
На Великдень цього року «кухарі в пікселі» створили ціле свято: голубці, домашні ковбаси, сирна бабка, фарбовані яйця.
«Хотіли дати відчуття свята. Бо навіть там – воно має право бути”, – говорять військові.
Серед гуркоту й «звуків війни» є ще одне джерело підтримки – місцеві жителі.
«Вони не втрачають віру і надію. Буває питають, як і чим можуть допомогти. Є добрі люди всюди. І це дуже тішить», – наголошує Інна.
Життя на Сході навчило їх цінувати просте. Але мрії – у кожної різні. «Я мрію повернутися до мирного життя», – тихо каже Вікторія. «А я залишусь служити – контракт є контракт», – відповідає Інна.
Та коли запитуєш: чого хочеться найбільше – вони говорять синхронно: «Щоб закінчилась війна».
Для Інни ця фраза ще болючіша. Кілька місяців тому її брат зник безвісти на Покровському напрямку. Вона чекає. Вірить. І продовжує служити.
Коли задали про побратимів, їхню підтримку і теплі спогади, військові вперше за розмову посміхнулиь.
«Після Перемоги хочемо в Карпати. Просто помовчати. Послухати тишу…», – кажуть військові кухарі.
Коментувати post