“Найважче в цій війні – втрати”, – бойовий медик “Філософ” із Рівненщини | Рівне сьогодні

08:24, 21 лютого 2025 року

"Любий, вставай, почалася війна" — ці слова дружини 24 лютого 2022 року стали початком нового життя для Андрія. Не гаючи часу, він зібрався й вирушив до військкомату. Так почався шлях чоловіка у війську. Сьогодні він — "Філософ", бо вміє спокійно аналізувати ситуацію та бачити її глибину. Його головна місія — рятувати життя та підтримувати побратимів у найважчі моменти.

Історію бійця з Вараша оприлюднили у пресслужбі 104-ї бригади ТрО ЗСУ Рівненщини.

«Повномасштабне вторгнення стало для мене точкою неповернення, після якої вибір був очевидний — захищати свою землю, свою країну, свою сім’ю. Я не міг залишатися осторонь. Пригадую той день дуже чітко. Спершу був шок. Увімкнув новини — вибухи, паніка, невизначеність. Проте дуже швидко прийшло розуміння: часу на роздуми немає, потрібно діяти».

— Чим ви займалися до війни?

«Я працював начальником відділу масового спорту в департаменті культури, молоді та спорту Вараської міської ради. Моє життя було пов’язане з розвитком фізичної культури серед молоді. Це була улюблена справа, я вкладав у неї багато сил і ентузіазму».

— Як склалася ваша військова кар'єра?

«Від самого початку я потрапив до 104-ї бригад. Призначений старшим бойовим медиком. Це величезна відповідальність — не просто рятувати життя, а й навчати побратимів основ тактичної медицини, правильно надавати допомогу в критичних умовах. Крім цього, займаюся організацією евакуації поранених, контролем медичного забезпечення підрозділу. В умовах війни це не просто робота — це місія».

— Коли ви отримали позивний "Філософ"?

«Коли я долучився до територіальної оборони, довелося вибрати новий позивний, який не мав би прив’язки до мого цивільного минулого. Хлопці сказали: "Ти завжди розмірковуєш, аналізуєш, бачиш ситуацію глибше, ніж просто події навколо — ти справжній Філософ". Так і закріпилося».

— Що для вас найважче в цій війні?

«Втрати. Ми втрачаємо побратимів, людей, з якими ділили хліб, окопи, мрії. Ми втрачаємо час із сім’ями, з дітьми, які ростуть без нас. Коли я пішов на війну, моїй молодшій доньці було лише пів року. Зараз їй уже три з половиною. Я не бачив, як вона робить свої перші кроки, як вимовляє перші слова. Старшій доньці — дев’ять. Вона розуміє, де її батько, пишається мною, але кожного разу, коли ми говоримо, її перше питання: "Тату, коли ти приїдеш додому?"».

— Чи є у вас якісь поради для молодих військовослужбовців?

«Готуйтесь. Вчіться тактичної медицини, знайомтеся зі зброєю, тренуйтеся. Коли людина приходить у військо повністю "нульовою", перші бої можуть стати для неї останніми. Підготовка — це не просто додаткові знання, це шанс вижити, шанс повернутися додому».

— Як ви оцінюєте ці три роки війни?

«Ми виконуємо свою роботу. І робимо її добре. Завдяки нашим зусиллям люди в тилу можуть жити відносно спокійно. Вони можуть працювати, займатися буденними справами, ростити дітей, навіть не замислюючись, якою ціною це дається. Іноді виникає питання: "Чи ми не перестаралися?". Але це питання без відповіді. Бо ми тут, щоб захистити свою країну. Ми це робимо, і робимо до кінця».

— Які у вас плани на після війни?

«Найперше — додому. До дружини, до дітей. Просто обійняти їх, надолужити час, який я втратив. По-друге — повернутися до своєї професії. Я хочу жити, як нормальна людина: працювати, виховувати дітей, насолоджуватися простими речами. Жити у вільній і мирній Україні».