Допомагають людям, не полишаючи домівок | Рівненшина

Бухгалтер Демидівського виробничого заготівельно-торговельного підприємства Рівненської облспоживспілки Світлана Стрільчук та товарознавець Мар’яна Ожеховська волонтерять із перших днів великої війни. За покликом небайдужих материнських сердець активно допомагають людям і сьогодні. Тут, на найріднішій у світі землі, яку не проміняли на закордони.
Хоча, приміром, у Світлани така можливість була: її рідний брат давно проживає у Великій Британії, – тож одразу зробив для неї та трьох дітей усі необхідні документи.
«Чоловік, який працює в місцевому лісництві, тоді сказав: «Свєта, ти з дітьми їдеш, а я лишаюся». І хоча з того страху ми вже й валізи зібрали, залишити домівку не наважилися… Знаєте, своя земля – то своя», – лаконічно розповідає Світлана.
Натомість вона та її подруга й сусідка Мар’яна Ожеховська опанували себе і твердо вирішили: вони можуть допомагати людям, не полишаючи домівок. У цьому бажанні їх утвердив священник православної церкви України.
«Брат мого чоловіка взяв свого буса, та й поїхали ми по наших прихожанах. Люди так швидко його заповнили, що ми й не сподівалися! Навіть тачками везли і закрутки, й тушонки, і випічку, й засоби гігієни. Пригадую, пенсіонерка, в якої донька проживає в Італії, всі, що були, італійські макарони вивезла. Навіть найбідніша родина, від якої, власне, не сподівалися на допомогу, принесла просто непідйомну рябу сумку. І це перевернуло наші душі», – розповідає Мар’яна. Усе зібране організовано звозили до благочинного, а він через перевірених волонтерів відправляв хлопцям на передову.
Коли ж Мар’яна побачила сюжет, як жінки народжують у метро, дістала весь одяг, із якого виріс її Іванко, перепрала, перепрасувала разом зі Світланою, та й сформували посилки на Київ та Харків. Із підписами: «Одяг для діток до 3-х місяців», «до 6-ти місяців», «до року»…
Тим часом Світлана прихистила в сільській хатині в Маслянці (що дісталася їй у спадщину від мами) бабусю та двох її дорослих онуків із Соледара: звісно ж, безкоштовно. Нині Віктор і Григорій боронять Україну в лавах ЗСУ. А пані Антоніні, яка втратила документи, Світлана допомагає їх відновити. От тільки, каже, не наїздишся за 30 кілометрів до Маслянки, щоб доглянути за бабусею, якій 84 роки. Тож оформлятимуть її до одного із соціальних закладів.
«І все наша Світланка встигає: хоча сама нещодавно вчетверте стала мамою, – розповідає директорка Демидівського ВЗТП Валентина Грик. – Здавалося б, турбот у неї тепер ого-го-го, – не до волонтерства. Аж оце днями приїздить до нас в офіс візочком із півторамісячною донечкою і каже, що посилку відправляла чоловікові, який родом із села Вербень. Його призвали в 57 років, він без сім’ї, тож нема від кого чекати на допомогу. А вона поспішає всіх зігріти своїм теплом».
Кожен день Світлани та Мар’яни розписаний до хвилин: щоб і вдома лад був, і людям допомогти. Зізнаються: сидіти їм не доводиться, від ранку до смерканку в русі. Тепер, кажуть, уже немає хати, з якої хтось не боронить Україну: тож купували й бронежилети. А брат Світлани пересилав із Британії тепловізори.
Хоча нині забезпечення війська поліпшилося, від смачненького домашнього хлопці не відмовляються. А дівчата поспішають подарувати їм таку приємність.
«Як тільки хтось із Демидівки чи навколишніх сіл навідується у відпустку, вони одразу смажать, парять, варять: аби ніхто не поїхав без гостинців. І додають до страв головний інгредієнт – частинку небайдужих сердець. Приміром, до випікання печива долучилася Світланина старша донька Ганнуся: вона вчиться в Демидівському вищому професійному училищі на кухаря-кондитера, – тож залюбки пече разом із одногрупниками», – додає Валентина Грик.
Мар’яна Ожеховська та Світлана Стрільчук інвестують у це скромне добро здебільшого власні кошти. Вони вдячні Валентині Грик за те, що дає можливість закупити борошно, масло, дріжджі, каву чи чай за ціною постачальників. Це здешевлює виготовлену невтомними руками матерів продукцію.
Обидві жінки (Світлана в кооперації 14 років, Мар’яна – 7) аж світяться добром. Відчувається: вони отримують величезне моральне задоволення від того, що діляться ним із іншими.
«А ділитися є з ким: із перших днів війни в ЗСУ зять нашого касира, брат економіста, син рідної сестри Мар’яни. А, приміром, сини продавців із села Товпижин Ганни Денисюк та Надії Касянчук пройшли АТО і боронять Україну нині. Повірте, цей список героїв можна продовжувати. Ми підтримуємо одне одного і щиро бажаємо, щоб сини, чоловіки, батьки та брати повернулися з Перемогою, щоб уберіг їх Господь від ворожих куль та снарядів», – підводить риску Валентина Грик.
• Інна Омелянчук