Доброволець “Малібу”, який служить у ТрО Рівненщини, пройшов шлях від стрільця до командира взводу | Рівне сьогодні

08:02, 22 травня 2025 року

Коли війна постукала в дім, Іван Матвійчук не чекав на повістку. Добровільно пішов до військкомату — разом із другом, який згодом загинув. Сьогодні «Малібу» — командир взводу 57-го батальйону 104-ї окремої бригади ТрО Рівненщини.

Історію військовика розповіли у пресслужбі батальйону.

Позивний «Малібу»

«Ну, був такий період, коли постійно доводилося рятувати. Хлопці почали жартувати — спасатель "Малібу". Так і прилипло. Перший раз, мій позивний, реально показав себе на Донбасі».

Від стрільця — до командира

«Починав стрільцем, потім гранатометником, потім — бойовим медиком. Пройшов шлях до старшого медика. А зараз — командир взводу. Без бойового досвіду до війни, але все прийшло з практикою. Навчали і свої, і АТОшники, багато вчилися самі. І найголовніше — все це працювало на нулі».

Бойові будні

«Наш напрямок — торецький, сіверсько-донецький канал. Було дуже гаряче. Але втримали кожну позицію. Гордий за це. Тоді зрозумів: не дарма тут. Збивати FPV-дрони стало рутинною справою. Але коли вони почали падати в 5 метрах — вже було не до жартів. Ігри закінчилися».

Важко — але разом

«Найважче — це не від FPV і не від мін. Найважче — коли втрачається побратимство. Коли ти вже не просто "свій", а командир, і хлопці починають дистанціюватись. Болить це. Бо раніше — як одне ціле були».

Бойові куми та людські трансформації

«За перший рік служби здобув двох кумів. Це вже сім’я. Побратими дуже змінилися. Хтось тримається, хтось зламався. Після втрат починаєш інакше дивитися на все. Але загалом — вистояли. І стоїмо далі».

Дім, де чекають

«Вдома — дружина, батьки, теща і дві доньки. Вероніці вже 14 — дорослішає на очах. Молодша — Емілія, їй рік і три місяці. Балакуча така, тягне додому. Вероніка вже розуміє, де тато. Розуміє, що я тут не на відпочинку».

До війни

«Мав освіту з електрифікації сільського господарства. Але працював більше по будівництву, в Чехії. Повернувся з війною — гепнуло в Луцьку, на другий день — у Рівному. Зібрав речі — і в військкомат. Там була черга. Запам’яталась 19-річна дівчина на скутері, яка теж хотіла стати доброволицею. Оце дух!».

Мрії після перемоги

«Мрію про власний бізнес. Може, садівництво або магазинчик біля траси. Хочеться просто працювати на себе. І бути вдома».

Звернення до українців

«Тримайте дух! Він нам потрібен не менше, ніж дрони чи зброя. Дуже вдячний волонтерам — вони наш тил. І мрію, щоб дух єдності, який був у перші дні, знову з’явився. Нам потрібна Перемога — і віра в неї».