До останнього подиху… | Рівненшина

Маленька донечка звернулася до матері: «Мамо, давай татові напи­шемо по­відомлення!» Вони написали ба­га­то теп­лих слів батькові та прикрасили текст ніжними сердечками. Згодом дів­чинка запитає: «А тато прочитав нашого листа? Ні!? Чому ж він не читає?» Але кохана дружина і любляча мати Кате­рина опустить до­долу очі та знову промовчить… Їхній чоловік і батько загинув, до останнього подиху героїчно боро­нячи рідну землю.

Микола Васильович Базилевич народився 7 серпня 1986 року у селі Сварицевичі, що у Дубровицькій міській громаді Сарненського району Рівненської області. У звичайній сільській родині хлопець зростав разом із старшою сестричкою Галиною. Із самого дитинства проявляв допитливість та був завжди відкритим для чогось нового. Улюбленою справою для Миколи у ті часи стала техніка: розбирав мотоцикла, крутив гайки, ремонтував трактора. Також близькі розповідали, що пізніше він відрізнявся від інших підлітків своїми новаторськими ідеями, тоді він захопився зварюванням. Його креативні роботи були не просто як хобі хлопця, а ставали завжди корисними, наприклад, у сільськогосподарській діяльності.
Після закінчення місцевої школи вступив до Рівненського професійного ліцею, який успішно закінчив у 2005 році та отримав фах «автослюсаря». У дорослому житті Микола Васильович обрав інший рід діяльності та працював на будівництві. Часто виїжджав за кордон на роботу, багато мріяв, а одного дня закохався у дівчину Катерину, що стала йому дружиною.
«Ми були односельцями, познайомилися через мою подружку. Микола одразу мені сподобався, але справді підкорити зумів мене пізніше, своєю наполегливістю. Постійно дзвонив мені і шукав зустрічі. Я такою сором’язливою була, а він – поставив ціль бути разом і впевнено йшов до мети», – розповідає про коханого Катерина.
Згодом міцні стосунки закоханих принесли невимовне щастя у їхній дім. У 2011 році в Миколи та Катерини народився син Богдан, а пізніше, у 2016 році – донечка Іванна. Микола завжди прагнув забезпечити свою родину, тому продовжував важко працювати.

Дуже любив діток та кохану дружину, постійно до чогось прагнув, мріяв… Не просто мріяв. Він наполегливо йшов до здійснення своїх бажань: добудувати будинок для родини, купити нового трактора та власну машину. Дружині завжди наголошував: «Не живи одним днем, мрій!» А у вільний час варив у гаражі новаторські пристосування для сільськогосподарської техніки.
Коли споконвічний ворог зазіхнув знову на українські землі, а російська армія спробувала повномасштабно окупувати нашу державу, чоловік гідно чекав своєї черги. Варто було б додати, що чекав, у гаражі, займаючись улюбленою справою, а коли до нього прийшли працівники ТЦК та СП, він одразу ж відгукнувся. «Хто як не я піде захищати моїх дітей?» – говорив чоловік у близькому родинному колі.

Зовсім скоро, у червні 2023 року, Микола Базилевич приєднався до лав Збройних Сил України в одній із авіаційних бригад Повітряних Сил. Солдат Базилевич став навідником відділення охорони підрозділу охорони бригади, що здійснювали охорону та оборону важливого військового об’єкта.
У військовому колективі Микола Васильович швидко здобув авторитет спокійного та виваженого побратима. Він умів креативно підійти до будь-якої справи, був «рукастим» майстром та відрізнявся тим, що йому вдавалося ніби передбачати і завчасно виконувати поставлені завдання. Восени він виявив бажання відправитися до Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил ЗС України. Важке та поглиблене навчання військовим хитрощам, тактична медицина, вогнева підготовка, тактика дій у стрілецькому підрозділі відповідно до викликів сучасної війни – усе це довелося опанувати ще вчора цивільному Миколі Васильовичу. Під час служби він ніколи не жалівся, йому подобалося бути військовим та відчувати цю відповідальність за родину, за державу, за себе. Микола Васильович завжди заспокоював рідних, запевняв, що у нього все добре, а поруч вірні побратими.
Жовтень 2023 року солдат Базилевич зустрів на передових рубежах оборони України. На Півдні він разом зі своїм підрозділом отримали відповідальне бойове завдання. Ворог постійно намагався перехопити ініціативу наступу в українських оборонців. Хлопці гідно та віддано виконували свій військовий обов’язок, раз у раз відбиваючи атаки переважаючих сил противника. А трохи згодом нашим військовим вдалося почати формувати плацдарм для контрнаступу на лівому березі Дніпра. Уночі 15 листопада солдат Базилевич із групою військових форсували Дніпро та закріпилися на нових позиціях, несли бойове чергування та не давали ворогові повернути загарбане раніше. Підступні окупанти не полишали ідеї зайняти втрачені позиції будь-якою ціною та вели масований обстріл із усього наявного озброєння. Важкі калібри прилітали зовсім поруч, а град зі снарядів не вщухав ні на хвилину. Ворог застосовував усе, що мав… У вирі пекельного бою солдат Микола Базилевич отримав смертельне поранення, але до останнього подиху зі зброєю в руках мужньо стримував натиск російських загарбників.

Страшні дні жахливої втрати й болю, що ніколи не пройде, настали для родини Миколи Васильовича. Самотніми залишилися кохана дружина з двома маленькими дітьми, у сестри не стало молодшого брата, а батьки назавжди втратили єдиного сина. 23 листопада 2023 року в рідному селі попрощалися та провели в останню земну дорогу українського воїна, сміливого та відданого солдата Миколу Васильовича Базилевича. Тепер навіки він спочиватиме там.
І досі маленька Іванка не усвідомлює втрати свого люблячого тата, чекає, коли той нарешті відповість, а трохи старший синок Богдан ніколи вже не зможе попросити батька навчити його кататися на мотоциклі. Ніхто й ніколи не залікує рани, що принесли кляті росіяни у домівки українців. Ніколи сім’ї не зможуть забути війну, що забрала рідних батьків та коханих людей.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Микола Базилевич удостоєний високої державної нагороди. Указом Президента України №849/2023 від 22 грудня 2023 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, на жаль, посмертно.
Про такі бої, як той, часто говорять, що вижити там було неможливо, але українські військові впоралися з поставленими завданнями того трагічного дня, заплативши високу ціну. Щодня українські воїни проливають кров у боротьбі за Перемогу народу над страшним російським звіром, тому ми навіки маємо пам’ятати кожного, хто віддав своє життя, шанувати їхній подвиг та берегти майбутнє, за яке вони боролися.

• Роман Рибачук