a a a

Історія сім’ї Кравченко: «Найголовніше – не зациклюватись на «особливостях» дитини, а просто дозволити їй і собі жити рівноправним життям!»

Наша історія розпочалася відразу після народження Ані. Вона була в реанімації, її готували до операції, а чоловік розмовляв по телефону із медичною сестрою. Інтуїтивно чи з інтонації розмови я зрозуміла, що, крім тої вади, яку потрібно було оперувати, є й інша проблема. Так я дізналась, що в нашої Анюти є підозра на синдром Дауна, а вже через 2 місяці ми мали на руках документальне підтвердження діагнозу після аналізу на каріотип.

Після того, як ми дізналися про особливості нашої доньки, найтяжчим було подолати власний психоемоційний стан і продовжувати жити, як звичайна сім’я. З цим нелегким завданням нам допомогли впоратися люди з оточуючого середовища. Підтримка була неймовірною – навіть від тих, від кого ми її не очікували. Не тільки словом, а й ділом нам допомагали батьки, родичі, друзі, знайомі, сусіди. Це були слова підтримки із щасливими прикладами дітей із таким діагнозом, а також чимало історій про успішних людей із синдромом Дауна.

Із цього, напевно, і почалося для нас раннє втручання, адже, на мою думку, це в першу чергу робота з батьками. Якщо їм показати правильний напрямок розвитку, якщо вони будуть щасливими та натхненними, то і дитина починає відчувати таке ставлення й відноситься до ситуації по-іншому. Наша Анюта старається не підвести нас, показує силу характеру та готовність до роботи. Для нас кожен маленький крок приніс тільки користь як у розвитку, так і у подоланні власних страхів і переживань. Будь-яка вдала чи невдала спроба позитивно вплинула на нашу особливу сімю загалом і нашу особливу дитину зокрема.

Для того щоб такі діти, як наша Анюта, змогли розвивати свої можливості, а життя у сімї було максимально комфортним для всіх її членів, найголовніше, як на мене, – не зациклюватись на «особливостях» дитини, а просто дозволити їй і собі жити рівноправним життям. Треба давати їй падати та допомагати підніматись – це зробить її сильнішою та впевненішою у собі особистістю. Не варто допускати навіть у думках якихось перешкод для здійснення своїх планів і цілей, а ще не робити із особливої дитини «центр світу» чи сім’ї. Вона має знати, що є таким же членом сім’ї, як і всі.

Мені б дуже хотілося, щоб наше суспільство було готове до прийняття та розуміння особливих дітей. Не потрібно боятись, а просто виходити із зони комфорту, виходити у світ із своєю дитиною. Не всі звичайні діти побувають там, де були особливі. Більше того, не всім батькам звичайних дітей підходять умови життя їхньої малечі в соціумі, вони теж можуть вважати, що їхніх дітей не завжди розуміють, і мати якісь конфлікти з оточуючими, тому головне – це робота над собою. Звичайно, інколи суспільство відштовхує особливих людей. Але у таких випадках треба не зважати на перешкоди та стукати в наступні двері.
Iнiцiатори:
Нашi партнери: